Брама🍒 | ходы игроков | 1. Цвинтар

От хай потім скажуть, що східні заклинання не працюють. Акбар вжарив так, що від головного скелета залишились лише порохи. От тільки магічних сил ця пушка жерла багато і влучала не завжди, але зараз все пройшло як треба.

Але ж і побили їх добряче. То чудо, що всі залишилися живі. А вже коли дварф побачив напіворка, то взагалі здивувався - як, той ще може стояти на ногах?

— Згоден з Ю. Я звик працювати сам, але тут поодинці ми не виживемо. Тому треба триматися купи. А зараз я би полікував усіх поранених. Тільки то займає трохи часу.

  Гнів богині влучив в короля, власне як і за пару секунд до того влучив у одного із його підданих. Тим не менш, Барілко відчував, що вже слабне і його магія слідом гасне. Десь неподалік показав своє нове заклинання Тарас. І це виявилось кінцем боя — колега добив монарха, а з ним впали і рештки його армії. На втомленому обличі жреця племені вже не кочових кентаврів промйнула втомлена помилка. Ми змогли, ми подолали!
  На правах уявного лідера та жреця загону наступною думкою Бари було чимдуж бігти шукати Варґуза, який міг бути ледь живим та валятись серед купи кісток. Витерши рукою мокрого від втихлого дощу лоба та дякуючи своїй богині за її зброю, яка митью розвіялась, кентавр попрямував до залишків короля, як і решта частина групи, що ще стояла на ногах. Там вже їх чекав гладіатор напів-орк, що якраз вийшов з-за склепу.
Сподіваюсь, усі цілі?!
— Зараз я цим займусь, — відгукнувся Бар, який якраз допоміг спуститись із сідла Сетові. Він почав був розмахувати списом, на якому ще досі висів магічний ліхтар, тягнучи звідкілясь божественну енергію для ритуалу зцілення. Але зупинився та простягнув руку Варґузу:
— Ти сильний, — щиро сказав Барілко. На шляху до склепу він бачив безліч кістяків звідти, звідки напів-орк вийшов. На думку кентавра, той вбив десь біля половини. Барілко прийшов сюди довести племені та собі, що він гарний воїн. І був певен, що пережити ці печери Смуту зможуть лише сильні істоти. Відомий гладіатор був саме таким.
- Варгуз... Уф... Товариші, я боюся вас засмучувати, але мені здається, що ми зараз показали огидний результат. Якби ви не були чудовими бійцями - нас би зім'яли і зжерли.
  А з оцим жрець був повністью згоден. Поки напів-орк відтягнув на себе ту половину війська, він, Барілко, гарцював по кладовищу і там, і тут. За цей час він зробив певних висновків і щодо себе, і щодо його нових "товаришів". Їх досягнення в тому, що вони ще живі. Кентавр продовжив свій обряд лікування, це займало час. Дуже символічно, що заживлення ран та обговорення тактики проходило над рештками короля-ліча. Бар хмикнув, коли напів-орк спитав про витратники. Витратники?! Він так просто це називає, коли як зілля такого рівня коштує шалених грошів! Слабкі зілля зцілення недешеві, але їм плем'я, і якраз алхміки та травники серед жерців таке виготовляють. Тож ці зілля принаймні їм доступні. Але те, що врятували і підняло на ноги Тараса — таке вже було може у вождя лише! Дійсно, у гладіатора бої були дуже "дорогі" ,якщо він може так легко назвати такі речі "витратниками"!
— Почнемо спочатку? Мене звать Барілко і за фахом я жрець. Моя позиція у племені це підтримка загону магією, керуванням строєм та слідкуванням за ходом битви. Але для цього дня я загортовував себе як боєць ближнього бою, — Бар стукнув тупим кінцем списа об землю і з зі світла на накінечнику нарешті розсіялась хвилями божествено-цілюща енергія, що стала затягувати рани присутніх.

Сет збирав останні сили для того щоб вивільнити дику магію, і був дещо розчарований що все скінчилось. Ніби наближався до оргазму, але так і не сталося. В принципі, лише небезпека, яку несло вивільнення неконтрольованої магії стримала йог овід того щоб запустити цей механізм.
"Зілля та сувій у мене все ще є. І флакон можу віддати якщо він комусь більше потрібен."
Слова ж гномки змусили Сета усміхнутися.
– Ну, це не дивно. Але дійсно, варто триматись більш згуртовано. Хоча я не певен що розмови про тактику нам зараз допоможуть – ми не знаємо що нас чекає далі, і там можуть бути різні ситуації, від необхідності стояння в купі, до розосередження. Але так, плюс-мінус близький контакт повинен бути, аби мати змогу прийти на допомогу.
Останнє він сказав в голос і розлігся на землі – після важкого бою багато говорити було важко, так само як і кожному в голову вкладати цю думку.

- Я стрілець. У ближньому бою від мене немає сенсу. На жаль, підземелля, схоже, не сприяє такому стилю бою. Без прикриття я, на жаль, мало що можу.

Гномка зманила з струмка ще одну глиняну ящірку. Ця рухалася ліниво, знехотя, але була справді великою, з саму гномку розміром. Коли та вмостилася біля її ніг, дівчина сіла поруч, і ящірка згорнулася клубком, як великий кіт, виставивши лапи вгору. Гномка провела рукою навколо лап, і в глиняних пазурах з'явився горщик із пробкою. Здобувши собі таким чином чотири горщики, дівчина зібрала кілька гілок з місцевих кущиків. Лінивий ящір піднявся на лапи і сів так, що утворив собою піч, в якій гнома і збиралася засушити горщики.

- Порожні флакони з-під зілля будуть, дайте їх мені...

— Зі свого прикриваючого сідла ти якраз зістрибнула, — без долі звинувачень в голосі мовив Бар, — але те мо і на краще, бо довелося відбиватись постійно від навали. А вони все перли і перли... — занурився у жахливі спогади кентавр, — та й Тараса те не врятувало, — сумно додав син племені.
  Пляшку від зілля, яке на відміну від жреця врятувало дверга, Барілко віддав винахідниці. А сам почав копитам розгрібати рештки "Короля". Най в ньому є якийсь ключ, яким їм треба у наступних випробуваннях печер Смути.

Мати двух жреців під рукою то або подвійне благословення, або, якщо вони чи їх роботодавці щось не поділять, подвійне прокляття. Проте Бар з Тарасом, як і Келемвор з Майлікі, проблем ніж собою мали. Їх спільні молитви діяли злагоджено, злившись у патетичну зцілюючу симфонію. Рани гоїлись, синці сходили а луска відростала. А доки Юзівзі організувала гончарну мануфактуру, Сет спиною перевіряв наскільки земля промокла, кентавр почав колупати царські залишки. Й доволі швидко на очі йому потрапило сіре шкіряне кільце. Щоб не наклонятися Барілко підцепив його списом й підняв вище. То виявився браслет, на вигляд ніби новенький і зовсім не тронутий часом, що йшло у повний розріз з будь-якою іншою екіпіровкою скелетного війська. Та й візерунок у формі черепків натякав що знахідка зовсім не проста.

Моросило.

— Глядіть-но, що ці кістки з собою носили! — Бар покрутив на списі браслетом. Світло він "відключив", щоб не заважало роздивлятись знахідку. А потім без задньої думки взяв та й одягнув той брасет собі на праву руку. Барілко був ще молодий і після виснажливої битви та важкого заклинання йому в довбняшку людську не прийшла думка, що він зрештою знаходиться досі в печерах Смути, і цей браслет не винагорода, а чергова пастка!
  А якби Бар не розслаблявся і на хвильку задумався, то може не одягав би браслет, від якого за верству віяло жахіттям. А так шкіряне кільце без проблем налізло на руку, і поки кентавр любувався, як воно сидить, думаючи чи не прикрасити заднє копито цим браслетом, підступна прикраса з черепками почала впиватись в його руку. Відчувши неладне, Бар спробував піддіти пальцем браслет, щоб зняти його. Але ні! Палець не міг підлізти. Шкіряне кільце просто розчинилось у власній шкірі білокого копитного, ставши виглядати накштал татуюванню.
  Розчаровано похнюпавшись, син племені постукав списом по лобі, виказуючи цим невдоволення своїм рівнем інтелекту. Вирішивши бути обережнішим, він оперся об спис, та вичікуючи, віддав лідерську ініціативу решті групи.

Юзі поки не помічала, що трапилося з Барiлко. Вона була зайнята розлиттям зі свого бурдюка по отриманих від союзників флаконах жовтувату рідину, що димить. Щільно притерши кришки, Юзі забрала флакони в місце надійніше.
- Дякую, що не розбили. Кислота зайвої не буде. Ще б порошку натерти, але не з людських кісток... Ем... а що там було у ворогів?
Пропонувати оглянути могили та склепи практична гномка не стала. Жрець Келемвора таке точно не схвалить.

Після не досить швидкого ритуала лікування Тарас підійнявся на ноги. Саме вчасно, щоб побачити, як кентавр вдягає браслет, який щойно знайшов у скелета. Дурний, чи шо? То ж лише кілька годин тому лускатий також вдягнув невідому річ і тепер напівсліпий. І тут на тобі. Але жрець не сказав й слова. Бо ж який сенс у них зараз?

Натомість Тарас пішов оглянути поховання. Як не дивно, слуга Келемвора до цього ставився нейтрально, адже за Браму він йшов, щоб вдосконалити свої знання в магії смерті. А де ж, якщо не серед склепів можна щось таке знайти?

  Решта групи втомилась. Дуже втомилась і кожен зайнявся своїми справами після короткої спроби дізнатися, як кооперуватись в битві. Мабуть, спочакту кожному треба собі самому переосмислити. Барові було про що подумати. Стільки помилок, ще й цю кляту шутку собі на руку надягнув, від якої не знаєш, чого очікувати.
  Хвилину кентавр мовчки стояв, роздумуючи про те, як краще поводитися з рештками короля. Прийнято хоронити відповідним чином, тоді вони ніколи не встануть. А ще краще спалювати їх тіла, щоб вже точно...
  Він згріб рештки короля на свій щит, як ото пару кісток, ребра та розбитий череп з короною. Він прослідкував звідки прийшов ліч, та пішов до могили, що стояла відокремлено та самотньо на заході кладовища. Він пересувався повільно між могилами, допоки не дійшов до великої гробниці, розташованої в центрі кладовища. Гробниця була висока і вражаюча, виконана з темного каменю і прикрашена символами, але кентавр не давав цьому значення. Він кинув рештки в місце, звідки той виліз та вирішив зачекати на колегу, який ходив по могилам та промовляв заклинання.

Зайшовши до малої "каплички" Тарас одразу підмітив що від каплички там лише очікування, й будівля зовсім непоходила на щось звичне, й весь попередній дозвіл говорив що щось з цим місцем неладне. Наприклад - все.

Вздовж стін там знаходились вже порозні кам'яні гроби зі здвинутими плитами, а по центру - грубий неотесаний камінь, в якому ніби в піхвах знаходився роскішний довгий меч. Однак що ще дивніше так те що із рукояті, по кровостоку й вниз маленькою стрічкою струїлася червона рідина. На вигляд вона схожа нагадувала кров, і перед каменем її назбиралося вже на маленьку калюжку.

О, в своїх пошуках знань магії смерті Тарас зустрічав криваво-червону магію. Проте розповідей про неї було навіть менше, ніж про найжахливіші закляття некромантії, що силою виривають душі живих істот.

І своїми руками жрець чіпати цю річ не збирався, бо хто зна, яку жагу крові приховує його лезо. Проте, може хто із його групи захоче ризикнути?

- Гей-бо. Я тут меча знайшов, спаплюженого древньою магією. Сильний, кров буде пити. Але йому однаково, чи ворога, чи хазяїна. Мені не треба. Мо хтось з вас хоче?

- Спочатку, кажеш? Ну що ж, давай. Я також на ближньому бою спеціалізуюсь, і мені дивно бачить кентавра-ближньобійника, який ігнорує свою перевагу в швидкості. Я не буду казати, що це безглуздо - ні, і ти довів це сьогоднішнім боєм. Це просто дивно. Скажу більше: я би з вами радий був погратися в товаристському матчі в Колізеї на Арені. Це було б для мене честью. Ну і корисно, звичайно. - відповів напіворк Барілку

Ці слова могли здатись викликом на поєдинок, звичайно, або ж якоюсь борзотою. Але вони були сказані тоном, який, навпаки, виражав повагу й вдячність побратимам. Це було зародженням товаристського ставлення до союзників в душі Варгуса. Витягнувши з-під пахви пусту склянку, гладіатор простягнув її гномці. Він, звичайно, збирався використати її для поповнення запасів води, які вони могли із собою нести, але в наявних умовах смерть в бою здавалась чемпіону арени більш вірогідною, аніж смерть від обезводнення.

- Тримай, мала. - мовив він, простягнувши пусту склянку Юзвізі, після чого пішов гуляти по кладовищу. Він жадав повернути свою перуку, та на напіворка чекало розчарування. Від перуки не залишилося нічого, крім приємних спогадів про сценічний образ, який сам собі обрав той, кого так і не взяли свого часу до театру через орківський писок. Закарбувавши образ цей у пам'яті своїй, Варґуз повернувся до товаришів.



Він мав віднайти для себе новий образ, а корона головнокомандувача скелетів - най він і не вмазав тому особисто жодного разу - підходила для цього найкраще. Та, повернувшись до основної групи, напіворк побачив цілковиту труху на місті останків головного кістяка. На кентаврі ж була обновка у вигляді браслету. Що ж, претензій до нього, звичайно, не було: як то кажуть, хто встиг першим - того й капці. Напіворк знав, що, за необхідністю, зможе поповнити запас зброї та речей тим, від чого відмовляться усі інші. В імпровізацію ж він умів, і доказом правдивості цього могла бути, наприклад, сцена з перукою.

Невдовзі після цього гладіатору випала нагода поповнити свої запаси. Так, вже після магічного зцілення, він вмився, омив у струму свої рани, й напився води з нього. Бурдюка з водою, який взяв на самому початку, він поки що не чіпав. Почувши ж оклик Тараса на прізвисько Ждов, напіворк поспішив до нього.

- Меч, кажеш? Не знаю, що він там в кого буде пити, але ж не залишати його тут, чи не так? - мовив Варгус, приміряючись до меча. Він глибоко застряг в камені, тож, щоб витягти його, можливо, треба була сила. А, може, вдача?

Юзі, набиваючи глиною другу флягу, таки звернула увагу на напів-орка, який віддав їй флакон. Його метання викликали в неї спочатку подив, а потім шалену ідею.
Гномка свиснула, поманивши з річки ще одну ящірку, цього разу дрібну. Та, минувши піч, сіла біля її ніг, згорнувшись клубком, перш ніж гномка почала над нею чаклувати, створюючи щось зовсім марне... але хто знає.

Меч дуже слабко за цікавив Сета – на випадок ближнього бою це все ще краще ніж кинджал, але він важкий і слід було б не допускати більше цього самого ближнього бою. Тому якщо йог о візьме хтось інший і більш звертаючий на себе увагу, то і добре. Але через те що група змістилася, Сету теж довелось встати, аби тримати їх в полі зору. ВІн доторкнувся до сувою зі зняттям прокляття, але після короткої паузи залишив його в спокої – ще зарано. Принаймні поки не дістануть меч.

  На превеликий жаль для Барілко, його ритуал віддати шану двічі мертвому королю не дав реззультату. Браслет як вп'явся в руку кентавра, так і лишався на ній. Скелет не збирався вставати, і взагалі ця затія з відвідуванням його могили походила трохи за нісетнітницю. Та й Тарас не відчув в ній ніяких нових магічних предметів.
  Брати якийсь меч, яким до слова Бар навіть не володів, білий гібрид коня не хтів брати, його то не цікавило. Він і так нарікав на себе, що вдягнув той браслет, який невідомо до чого може призвести. Тішив, авжеж, кентавр себе думкою, що може то ключ такий, щоб пройти далі та вийти звідсиля. Але чомусь йому слабко вірилось у це. Але от в богиню він свою вірив. І годі було оплакувати короля, треба діяти. Дичини нема, риби нема. Все навколо мертве, кладовище мертве, анвіть скелет і ті вже мертві. Та щось Бара непокоїло. Він не знав, як це випробування Смут працює, але чека на якусь нагороду. На якусь поміч. Якщо вона сама до нього не йде, то варто принаймні пошукати.
  Жрець знав мову Безодні, окрім рідного сільвану. А тут було багато могил. Рахує копитний погано, але мо прочитати зможе щось? Може якась загадка. Інші більш тямущі, то разом якось впораємось з нею. бо щось же має бути. Туга на хвилю охопила кентавра, який галопом обігав могили, вишукуючи підказки та письмена.

Варто було напіворку торкнутися меча як пальці очікувано зімкнулися навколо рукояті мертвим хватом. Жрець не збрехав, зброя була проклята, цілком і повністю, й тепер вона ніби злилася з рукою гладіатора, ніби її продовження. Залишалося надіятися що ризик виявився виправданим і клинок вартий того. Вже зараз можна було сказати що цей меч - справжній скарб. Такими озброєні, наприклад, королівські гвардійці, а створити їх могли лише наймайстерніші зброярі в парі з досвідченими зачаровувачами. Гострий ніби бритва, ідеально збалансований. Навіть відомому гладіатору така зброя була не по кишені, та й у вільному продажу її майже не знайти. Лише у особистих охоронців монарха були кращі - справжні сталеві легенди.

В цей час емпатична гномка творила своє глиняне мистецтво, й ось з печі вилізла обпечена корона. Епатажна, з довгими крученими рогами. Вона не могла слугувати бронею, чи стримувати удари, однак на голові сиділа б доволі міцно, хоча й не дуже зручно. Барілко ж розглядав могили. Надписи на них були старі й затерті, а мова виявилася якоюсь дивною версією Безодні, та все ж достатньо було щоб піймати сенс. Кожен надпис складався з цифри та імені. Кентавр почав читати. Мілош Борщ - 1, Хукір Доранте - 3, Келагар - 6, Торадін Рудобородий - 5, Кейлін - 7... Й безліч інших імен, однак вони ні про що не говорили білозадому.

Покінчивши з усім група обережно заглянула до головного склепу. Там виявилася одна дуже простора суха кімната, з трьома грубими ліжками та четвертим, маленьким, за ширмою. Також на підлозі лежав спеціальний коврик з накидкою - на таких інколи сплять кентаври що більш звичні до цивілізації. Посеред склепу було вже підготовлене місця для багаття з купою хворосту, а у стороні, на підлозі, люк зі спіраллю, що зараз був закритий. Походило на те що зараз Печери готові дати авантюристам перепочити. Найцікавішим же серед всього виявився маленький столик, а точніш те, що на ньому знаходилось: кілька флаконів з зіллями, два з яких були підписані й обіцяли нести зцілення та захист, та третій, неопізнанний, всередині якого бурувала різнокольорова буря. А поряд з зіллями, притаївшись, чекав своєї руки й чарівний жезл.

- Ну і як мені тепер кохатися, з цією одоробиною в руці, га?! - промовив сам до себе Варґуз, але то були аж ніяк не нарікання, а лишень думки вголос. Зараз був час не любитися, хоча маленьке ліжечко за ширмою, може, й натякало на це. Зараз був час битися, тож, задоволений знахідкою напіворк підхопив вільною рукою зілля невразливості. Взяти на себе максимум атак - то був його стиль, як показали результати битви, тож невразливість йому не завадить.

- Дякую за корону, солоденька. - мовив він гномці. - Не обіцяю, що збережу її під час наступної битви, й що її не спіткає доля перуки, та мені дуже приємно отримати її. Раніше я отримував подарунки лише від глядачок боїв на арені, що були прихильницями мого бойового мистецтва, та ніколи - від колег по ремеслу, тож цей сувенір для мене багато значить.

Даючи побратимам можливість зайняти спальні мфсця, гладіатор вирішив пройтись перед сном по кладовищу ще раз, подихати повітрям свіжим. На корону ніхто не реагував, що не було дивним. Напіворк одним оком вдивлявся в написи на могилах, зауважуючи невловиму знайомість імен, викарбуваних на надгробках, іншим же - шукав іще щось таке, що могло б принести користь. І, схоже, що знайшов...

  Дарованому коневі.. як то кажуть, от Барілко вже теж не квапився дивитись, що там за жезл їм підготували невідомі сили. Браслет вже став посмертною прикрасою на руці у кентавра, най може і не містить ніякої загрози. Самовпевнений гладіатор вже кляне свій меч, хоча Тарас всіх попереджав. Ні, хай поки полежить той жезл, нема бажання перевіряти його зараз.
  Хоч бій був і важкий, але він був короткий. Куди довше вони стояли в черзі, чекаючи на те, коли їх розподілять на групи і пустять далі. А потім ще бозна скільки вони спускались вниз по тунелях аж до цього кладовища. Сам же бій теж сильно вимотав, вижав останні краплі. Бийся, або помри. Ніскілечки не дивно, що переживали це випробування одиниці. А Бар сподівався бути одним з таких.
  Невідомо скільки днів їм ще треба бути в цих печерах. Чи принаймні, скільки вони зможуть. А от раціону їм дали на добу. І з цим треба вже якось миритсь вже зараз. Най завтра буде кімнатка, де буде нова партія раціону. Спочатку білошерстна фея попросила у гномки пустий глечик, щоб магією набрати води в нього. Подумавши трохи, Бар провів ритуал. Довелося трохи помахати руками та промовляти пару ритуальних залинань, але принаймні тепер він був певен, що його їжа та вода із бурдюків не забруднена якоюсь хворобою на розвагу силам, що слідкують за їх пригодами отут.
  Підкріпившись, він звернувся до решти
— Там достатньо всілякої зброї, щоправда вона трохи тойво... Але це не проблема! — хмикнув Барілко, вказуючи на себе, — жерці клану Теремпус можуть дати лад їй і вона буде виглядати як нова!

Дубинка, зроблена саморуч - це гарне підґрунтя для живих, яскравих спогадів. Але булава була б ефективнішою у бою. Так і короткий меч був зброєю непоганою, але йому на заміну могли б стати більш ефективна зброя. З останніх це міг би бути моргенштерн, рапіра, чи бойова кірка, наприклад. Тож, валандаючись поміж надгробків, та оглядаючи бойовисько, Варгус зміг поповнити запаси своєї зброї. Він віднайшов іржаву рапіру, а також дещо, що було набагато кориснішим за звичайну булаву. То був бойовий молот з розбитим руків'ям.

Склавши ці свої знахідки в рюкзак (ох і незручно ж це було робити, маючи в одній з рук меча, який неможливо було випустити), напіворк, переповнений сподіваннями щодо того, що невдовзі він звикне до нового цього свого стану, повернувся до товаришів. Він був упевнений, що винахідниця або хтось із інших заклинателів зможе відремонтувати амуніцію. І дійсно: з десяток хвилин, і зброя - як новенька! Чемпіон був готовий до наступного бою, і хоч зараз він і не мав раціону, щоби підкріпитись, він мав пляшку гарного винця замість нього! Тож, відкоркувавши її, напіворк кинув декілька крапель на землю, в якості жертвоприношення й вдячності богам битви за вдалий виступ на цьому ратищі, після чого й сам випив десь із півстакану, щоб відсутність їжі не здавалася таким вже нещастям...

Почалась післябойова рутина. Тарас поремонтував магією кілька заіржавілих залізяк, а потім взявся за жезл, бо валявся поруч. Магія показала сіру ауру - і це не дало жодної інформації про те, яким він є. Чи бойовий, чи цілющий? Чи може ним просто зручно спину чухати? Хто його зна.

Коли усі вкладалися відпочивати чи займалися якимись своїми справами, жрець приділив увагу експериментам з жезлом. Але щойно Тарас торкнувся жезла як той ніби сам вскочив у руку, а пальці мимоволі сціпились. Стало боляче, руку звело судоргою, і частина магічної сили потекла від дварфа в артефакт. Ще мить - і пальці розжалися, жезл упав на підлогу. Проте це вже нічого не міняло.

Спочатку спробував застосувати його магію на собі, потім вийшов і спробував стрельнути десь на інший край кладовища. А потім навіть підійшов до мертвого скелета і навів навершя на нього. Хоч якось він має спрацювати, чи не так? І він працював. Магія неначе виходила з-під контролю, ставала сильніша. Але й сил не неї більше йшло. Наче враз магічна сила Тараса виросла, але її кількість - ні. А може й навіть зменшилася. Ось так жрець себе почував.

А потім - спати. Зараз точно треба було відновити сили. Бо попереду ще дев'ять днів. Десять? Ні, дев'ять.

Дракононароджений намагався взяти від відпочинку все – надто виснажуючим виявилась боротьба і спроби контролювати дику природу магії. Один день чи два без їжі він протримається. а зі знахідок йому наче нічого і не потрібно було. Навіть нібито магічні предмети мало цікавили – йому вистачило ігор із зором. Він був готовий використати сувій вже, але поки що беріг. бій закінчився, тож ситуація не критична. А ще сподівався що якщо подібні предмети і будуть, то їх вплив буде такий, що дозволить саме йому без шкоди для команди використати його. А поки... Поменше рухатись ,поменше витрачати енергію або провокувати її викиди. Так безпечніше для всіх.

  З їх невеличкої кімнати відпочинку лунали заклинання, коли два жреці співпрацювали над залізяками ржавими, що їх приніс гладіатор. Ремонт достатнє відомо заклинання, яке без особливих зусиль, дало змогу дуергару з кентавром перетворити мотлох у зброю – і вже гладіатор сидить задоволений з рапірою та бойовим молотом у руках! Тарас же взяв таки той жезл, який як вже стало тут в моді, виявився не без проблем. Але синій син гір сказав, що впорається з ним і ще швидше вбиватиме ворогів. Барілко вирішив повірити йому, раз вже вони домовились, що він побуде вершником в цій пригоді. Бар казав своєму колезі, що він надає йому велику честь, але кентаври не люблять, коли до них ставляться, як до транспортного засобу.
  Вони продовжили бесіду їх тактики і прийшли до висновку, що в такому наборі особистих навичок, вони напрочуд правильно зорієнутвались самостійно. Головною їх помилкою було те, що вони не знали, що буде робити інший в їх групі і взаємодії майже не було, окрім жреців. Навала скелетної орди їх розколола, але авангард так само на себе забрав Варґуз. Відомий гладіатор зміг на себе стягнути більшу частину скелетів. Хоч ця допомога йшла з досвіду індивідуального, і мала більш випадковий характер, але це дозволило решті стримувати меншу кількість ворогів. Та й напів-орк зайняв собі зручну "аренівську" позицію, що дозволило йому самому пережити нескінченну кількість білої нечисті. Барілко спробував зосередитись на тому, що вмів. Як би не тягнув його юнацький егоїзм наслідувати силу і самостійність більш старшого товариша Варґуза, який одночасно і бісив кентавра і був для нього натхненням і прикладом мійного воїна, Бар все ж скористався своїй інтуіції, яка в таких моментах пробуджується жагою до життя. Все ж у племені Бар в центарльній позиції, він скеровує загін та підтримує його стрій. Так і тут він скооперувався з Тарасом, і намагався триматися і допомагати чародію та далекобійній гномці. Головний промах, на думку білозадого, був в тому, що з вершником він не вмів у парі битися, через що синій дверг вилетів з сідла. Але ж не дарма у них два жреця у групі! Що стосується Сета та Ю, то перший отримав від Бара бойове ім'я Грім, бо крив фланги, а Юзівзі якраз зайняла найдальшу позицію, що вже є її перевагою. Тепер лишилось навчитись цій групі незнайомців в наступній битві скористуватись цим бойовим надбанням та навчитись кооперуватись.
  Зробивши висновки, під час відпочинку Бар вирішив згадати заклинання, що допоможуть зміцнити їх обговорену тактику. Він пару раз повправлявся магією, щоб у бою не довелось витрачати цінні секунди, і вони могли врятувати комусь життя. Зілля лікування що лежало біля жезлу, він дав гномці, оскільки вона має пркривати тил та обирати собі вигідну позицію дял бою, що може унеможливлювати швидку реакцію дял допомоги від команди жреців. А от невідоме зілля дали Варґузу, бо мабуть йому в принципі байдуже що споживати, він звик до всього.