Брама🍒 | ходы игроков | 2. Стихійне лихо

Гномка зміряла Варгуза втомленим поглядом і кивком запросила зайти до своєї пісочної фортеці.

- Все тут прокляте. Як ти взагалі вирішив, що брати цю зброю – гарна думка?

Ще одне тихе зітхання, і гномка простягла руку у бік чемпіона.

- Зеб, допоможи йому.

Золотий дракончик охоче зістрибнув з хазяйкиних плечей і вліз по напіворку, лоскочучи йому ребра, і підніс флягу йому до рота. Золоті порошинки кружляли навколо напіворка.

Але варто було йому на мить відволіктися на відпивання з фляги, як гномка вскинула рушницю і вистрілила йому в груди. За мить до того, як вогненний снаряд обпік би його тіло, маленький піщаний золотий щит з'явився в місці удару, прийнявши постріл на себе і обсипавшись.

- Я так могла зробити з усіма. Якби ви трималися поряд. Я хотіла зрозуміти причину, чому ви тікаєте. Але її ніхто не назвав. Так чому? Навіщо робити безглузду дурницю, яка не несе нічого, крім шкоди, а?

— Ох, вибачайте, я свої залишки їжі з'їм таки сам, — Бар зрозумів, що він даремно згадав, що в нього щось лишилось від учора, тоді міг би претендувати на ковбски ще, — від тої паскудної мряки мені досі зле. Або оця річ мене так в могилу тягнула, — кентавр покрасувався браслетом на руці, що дістав від короля-скелета.
  Митий напів-кінь взяв до рук сувій, щоб розібратись, що викликає труднощі у їх відомого гладіатора Варґуза. Зрозумівши, що орчатське потомство впорається з такою річю, він хотів віддати йому, але той вже потеліпав кудись. Силует з двома гострими вістрями по різні боки яскраво свідчив про те, що їх силач або йде когось убивати, або другий меч доєднався до руки так само!
  Відкинувши своє довге пасмо з обличчя, Барілко вирішив не йти за мечником. Як повернеться, то допоможе йому зняти прокляття з якогось меча цим сувоєм, а наразі треба і самому відпочити. За хвильку, жрець зрозумів, що від них відлучилась вже і гномка. Все ж це місце для чоловіків-воїнів. Сильні та вправні жінки теж можуть пережити це випробування, але вони більш емоційні. Кентавр згадав, що ще вчора вранці, коли вперше побачив побачив цей контингент його групи, то спало на думку, що з гномкою вдасться першою налаштувати дружні відносини. Може дружні відносини і можна б було, а от бойові вже самі влаштувались з рештою. Навіть з Варґузом, якого кентавр важав достатньо пихатим і самовпевненим, але поважав його вміння та силу, жрець вже намацав певну взаємодію в бою.
— Жрецю Келемвора, — звернувся він до синього колеги, — а чи дарує ваш бог мертвих благословення воїнам, як вже дві битви поспіль моя неперевершена Майлікі направляла ваші удари проти наших ворогів? Якщо так, то я б натомість зміг би сконцентруватись ще більше на посиленні нашого відомого бійця, — для себе Бар вже визнав, хоча він і прийшов в печери Смути підтвердити власну силу, але ці два дні навчили його, що взаємодія групи це більше за одного, так само як і в племені. І що в таких складних боях треба робити ставку на досвід, в данному разі на Варґуза. — Лишень не варто вашому богу мене торкатись, — білий жрець зковтнув, згадавши, що на руці в нього і так вже мітка смерті. — я все ж жрець світла та лісів.
  Раптом копитному воїну дещо пригадалось. Він оглянув поле битви та спробував застосувати свою магію. Магію ремонту. На глечикі, що донедавна містили в собі кислоту, яка успішно оплескала ворогів. Барілко побачив, що глечик, з якого він омивався, знову повний. І це йому нагадало про два глечика-побратима. Може хоч так гномка трішки заспокоїться.
  Почувся постріл!

Ха! То он воно, значить, ким був той Зеб, про якого говорила Ю! Варґуз хотів було почухати дракончику шию, але вчасно згадав, що його 2 руки по суті стали одними великими ножицями. Про щось подібне, доречі, колись розповідав його дядечко Едвард, та Вар не міг згадати подробиці. Що ж, не зараз.

- Дякую. - просто мовив він. - Пригощайтесь, ви обоє. Не самому ж мені цю пляшку закінчувать!

Криво посміхнувшись, напіворк сів додолу, бо ж висота новоствореної домівки не дозволяла йому випростатись на весь зріст.

- Мені не вперше бути проклятим, Юзі. - відповів Варґуз. - Я напіворк, і я є білою вороною як для людей, так і для орків. Проклятий у соціяльному питанні. Думаєш, це було моє бажання - стати бійцем арени? О ні, якби ж то.... Як гадаєш, чому я одразу взяв ту білобрису перуку із собою? Бо завжди хотів бути стилістом-перукарем і робити усім круті зачіски. Але через прокляття мого напівкровного походження, єдиним можливим шляхом для мене став шлях, який обрали для мене інші. Шлях стереотипного, звичайного напіворка.

Вар кивнув Зебу, щоб той дозволив йому зробить ще один ковток, після чого продовжив, поправляючи вістрям меча глиняну корону, що колись зробила для нього гномка:

- Ось чому я пішов у ці печери. Багато хто думає, що я тут за тим, щоб іще далі просунутися в гладіаторському бізнесі. Але ні. Лише ставши героєм цих печер, я зламаю прокляття, яке все моє життя керує моєю долею. Я відкрию перукарню, й аристократи й міщани будуть іти до мене стригтися. Бо я вже не буду звичайним напіворком. Я стану легендою. Ось чому мені не страшно було брати того меча - ба, навіть готовий прийняти наслідки його прокляття. Бо найпаскудніше прокляття не знімеш сувоєм, а те, що сталось з моїми руками, хоч і створює деякі проблеми, та не є зрівнянним із тим жалем, що супроводжує мене все життя. Хтозна: можливо, те, що духи цих печер перетворили мої руки на руки-ножиці, є якимось натяком на причину, з якої я сюди спустився? Так, чи інакше, але попередній меч був магічним, і, не дивлячись на вади свого прокляття, приніс більше користі, ніж шкоди. До того ж, я, будучи творчою особою, не міг навіть подумати про те, що в духів цієї печери на стільки великі проблеми з креативністю, що вони й цього меча мені пришиють.

Напіворк мало не поперхнувся від пострілу в груди, та, все ж таки, зумів втримати в роті дорогоцінний та такий п'янкий виноградний напій.

- Так, це було б досить корисно. - відповів напіворк, проковтнувши залишки вина. - Але я, та й, мабуть, усі інші також, не знали, що ти так можеш. Особисто я - та й усі інші також, я впевнений - намагалися захистити тебе, бачучи, яка ти тендітна, маленька й вразливо. Можливо, звичайно, це враження є оманливим, але... Ти - дистанційний боєць, а рано чи пізно вороги до нас встигли б підійти, при чому досить швидко. Згадай, як я погнав від тебе того вогняного елементаля. Це було б неможливо, якби ми не діяли лініями. Ти - на задньому флангу, разом з іншими бійцями, хто здійснює підтримку та атакує заклинаннями, я - з тими, хто є майстер ближнього бою (хоча, мені здається, що серед нас я тут один такий), беремо на себе удар і стримуємо ворогів. Так чи інакше, не думай, що це була втеча: яневтік, і ми не є боягузами. Просто для групи індивідуалістів, які долею сліпого випадку опинилися разом, потрібен час, щоб стати єдиним цілим і діяти в бою злагоджено.

Напіворк трохи посунувся вглиб хатинки, наблизившись до гномки.

- Тож пропоную не сердитися ні на них, ні на мене. Ми є командою, хочемо ми цього чи ні. І якщо ми хочемо вижити й вийти з цих печер героями - а, я сподіваюсь, ми всі цього жадаємо - слід спробувати комунікувати, не відгороджуючись. Якщо кожен буде діяти поодинці - ми спочатку одне одного поперевбиваємо, а той, хто залишився, здохне під ударами ворогів у страшних муках. Ти згодна?

Напіворк хотів, було, приобійняти малу авантюристку, але вчасно згадав про свої руки-ножиці, тож просто доторкнувся своїм ліктем до плечика дівчини. Його погляд був направлений на неї, ніби запитуючи: "Ну що, мир?"

- Я могла б пояснити, що цей ваш фронт і тил не працює, і до мене в результаті дійшли шестеро з вісьмох... але я просто скажу - не тікай ​​би ви від мене, я відчувала б ваш захист і могла б захистити вас. Давайте ми таки змінимо тактику, га? Або... - гномка замовкла, розуміючи, що Варгуз не заслуговує на всю отруту, що в ній накопичився.

– Я не думаю, що ми спрацюємось. Не вірю. У наступному бою знову всі втечуть чорт знає куди, запам'ятай мої слова.

- Спрацюємось. Бо в нас немає вибору. Бо інакше - помремо усі. - відповів напіворк гномці. Після чого поцілував її в таки звабливі губи, що вже давно кликали його.

Дивне рішення? Авжеж. Неочікуване? Так, трясця вашій матері. Навіть для самого напіворка неочікуване. Бо це було не рішення, ні. Мозок не приймав у цьому участь. Це була жага й бажання, які жадали реалізації. Бо ж його серце почало калататись швидше, коли Ю проявила свій перчений характер, вистріливши йому в груди, й водночас захистивши його від поранення. З іншого боку, вона йому сподобалась із самого початку, й стала особливо милою, коли вбила найголовнішого скелета й довела діями свою спроможність бути ефективним бійцем. Зараз вона, можливо, була не менш ефективною, але вже як лідер, який правдами-неправдами, але зґуртує їх. Най хтось і буде це робити більш всупереч.

- Вибач. - глухо мовив напіворк, опускаючи очі. Вино й особлива любов до дівчат зіграли з ним злий жарт. А, може, він і не був злим, хтозна?...

  Почувши постріл, Барілко як на скачках рванув до червоної стрічки. Він очікував побачити червону стрічку крові, що означатиме, що жрецю потібно буде рятувати когось. Але він зовсім не очікував побачити іншу червону стрічку - двох вуст у поцілунку.
— Еммм? Я завадив? — збентежено мовив кентавр, почавши розвертатись назад, оскільки тут явно наразі нікому не загрожувала небезпека.

- О, ні, ти якраз вчасно. Бо я з цими відростками не можу вино висцяти. - вирішив скористатися зміною ситуації Варгуз, підіймаючись. Він трохи похитувавсь, бо півтори доби без їжі давалися взнаки в питанні сприйнятливості до алкоголю. Навіть з урахуванням малої його міцності (вино, як-неяк) та орківської крові в оркові.

- То що, Барілко, допоможеш? Не буду ж я із цим питанням до Ю звертатись, чи не так? - як ні в чому не бувало, мовив напіворк, встаючи на ноги.

Ю була трохи... паралізована. Та як він посмів її поцілувати? Та він у своєму розумі? Рум'янець залив її обличчя. Руки відмовлялися підняти рушницю. Мозок намагався обробити потік даних, які сам генерував і невдовзі не витримав і, махнувши на прощання синапсом, відвалився відпочивати.

- Ти... ти... тиииииии.... тииииии... чо?

Перше - що хотілося гномці після бою та поцілунку - прострелити Варгузу голову.
Друге - поцілувати у відповідь так, що решті довелося б шукати укриття

— Та в чому проблема? — не звернув увагу на прохання кентавр, — береш та дзюриш, — Барілко вже був розвернутий коневою частиною до парочки, тому припідняв заднє копито, щоб зімітувати процес.

  І галопом погнав до синіх одногрупівців, зовсім забувши, що ще думав розказати Варґузу, як той сувій працює.

Напіворк хотів було пояснити кентаврові, що, навідміну від копитних, гуманоїди носять штані. І мотузку, якою вони підперезані, треба мати змогу спочатку розв'язати, а потім - зав'язати, інакше ти просто надзюриш собі в штані! Та Барілко вже поскакав до інших, упевнившись, мабуть, що всі живі та здорові.

- Я... Я не знаю. - із заминкою відповів Варгус на питання Ю, знизивши плечима. - Твої губи аж палали, магнітом тягнули до себе, тож я не втримався. Хоча, можливо, то вино? Так, чи інакше, але ти мені сподобалася най і не одразу, але після попередньої битви - точно. Тож... Хм... Вважай це проявом моєї прихильності до тебе, чи що?...

Напіворк глянув собі ніжче пояса. Там все ще був вузол, що, власне, нагадав йому, що проблема з вечірнім туалетом залишалась актуальною, і з цим треба було щось вирішувати. Гладіатор глянув на Юзвізі, очікуючи від неї хоч якої відповіді.

— Жрецю Келемвора, а чи дарує ваш бог мертвих благословення воїнам, як вже дві битви поспіль моя неперевершена Майлікі направляла ваші удари проти наших ворогів? Якщо так, то я б натомість зміг би сконцентруватись ще більше на посиленні нашого відомого бійця.

Тарас подивився на кентавра та відповів:

— Я не спец в такій магії, але дещо вмію. Благословлю, якщо треба. Тарас вже склав три пальці, щоб торкнутися колеги, але той занервував та й відійшов. Ну, то добре. Треба було повторити про себе плетіння, бо надто довго від нічого не благословляв, все надіючись на власну силу магії, аніж на інших. Але тут таке явно не пройде.


Зранку вже трапилося цікаве. Юзі неочікувано запропонувала додатково захистити поганеньку броню, що носив Тарас. Мабуть, все ж подумала, що жрець, який падає кожен бій - то недобре, а якщо менш цензурними словами, то хер конячий. Хоча ні, конячий вже є. І не тільки конячий. І не тільки хер.

Не дочекавшись відповіді від Ю, напіворк пішов собі, подалі від дівчини, зрозумівши, що вона після його витівки не в гуморі. Але винце треба було вилити з організму, тож, розв'язавши шнурівку тупою стороною меча, чемпіон посцяв по-чемпіонськи. Він дякував Богам, що ці два дні був на дієті, й серти не хтілось, бо ж із засраним задом битися незручно, просити хлопців його підтерти було б дуже близько до традицій орківського божества на ймення Гачі-Мучі, прихильником якого Варґуз не був, а підходити до Юзвізі зараз було б не дуже доречним. Випорожнившись, напіворк закинув штані в рюкзак (на це йому знадобилося набагато більше часу, ніж зазвичай), і пішов спати. Завтра мав бути важкий бій...