Брама🍒 | ходы игроков | 3. Спокута

Прокинувшись, авантюристи знову спустились в безкінечний лабіринт підземних тунелів. Нестерпно одноманітні печери руйнували будь яку орієнтацію в часоплині, й пройдену відстань можна було вимірювати хіба що втомою. Так кілька разів група зупинялася на короткий відпочинок, та підступаючий голод і безнадія щоразу гнали їх уперед. Скільки вони вже тут? Два дні, тиждень, місяць? Здавалося що крізь Браму вони пройшли колись дуже давно, ще у минулому житті. Поворот за поворотом, сходи за сходами, коридор за коридором. Тому коли їх шлях перегородили звичайнісінькі дерев'яні двері, чи вже здавалося незвичним й несподіваним. За дверима було приміщення.



Звичайнісінька таверна, жива, але порожня. Майже. Столи були вкриті як свіжими стравами, так і брудним посудом з недоїдками. Ніби тут щойно тут були відвідувачі, які одномоментно зникли, щойно двері відчинилися. Табличка коло входу містила напис "Їжу і напої не виносити". Подвійні сходи по боках вели кудись нагору, вірогідно там були кімнати для постояльців. Прямо по центру, між сходами, знаходилася стійка з напоями, а за нею - ще одні двері. Зазвичай такі ведуть на кухню, але візерунок зі спіралью натякав що не цього разу. Стійка ж не пустувала. Провідник, ця дивна бізоноподібна істота, беземоціонально протирала серветкою склянку, й лише завершивши цю справу звернулася до нових гостей.

— Знову маю честь вітати вас від імені Печер Спокути. Тут ви зможете відпочити, бо як цілком заслужили на це. Але трохи пізніше.

Провідник неспішно протянув вперед свою масивну руку, долонею вверх, та поманив героїв до себе.

  Оскільки група негласно прийняло лідерство Барілко, хоча скоріше це було позиція ведучого, а статус жреця, на чиї плечі кладеться добробут воїнів, а отже і переймаються відповідні відповідальності, то кентавр з білим хутром вийшов вперед до чудернацького служителя печер. Барілко був втомлений попередніми битвами та нескінченими кружляннями по лабіринтами печер, де не можна дати волю своїм копитцям. Він радо відпочив би, але браслет, що став частиною його руки, нагадував, що цьому місцю не варто довіряти.
— Ми маємо за честь бути тут, — відповів жрець, ні скільки не брешучи, бо дійсно відчував гордість за такий унікальний досвід, — чи можемо ми дізнатись, що чекає на нас надалі?
  Кентавр взмахнув своїм списом-світилом, щоб краще оглянути інтер'єр нового місця та впевнетись в безпечності його. В животі забурчало.

Підземелля були дивними, і доцього вже можна було б звикнути, але те, що наступна зала виявиться таверною стало несподіванкою. Нічого доброго з цього чекати не доводилось, як, загалом, з будь-якої іншої локації. Тож Сет прочитав плюс-мінус стабільне заклинання аби змістити свою лускату шкіру перш ніж почалось щось, що може нашкодити.

Наранок напіворк просто йшов за іншими, поринувши в свої думки. Заглиблений ними, він мало того, що не звертав уваги на відсутність штанів: він не помітив навіть, коли дійшов до двері таверни. Голод був серйозною його проблемою, але не найбільшою. Відсутність рук - ось що його дратувало. А за дверима було потенційно те, що могло цю проблему вирішити.

- Пізніше - це коли? - запитав Варгуз, підходячи до Провідника. - Може, після того, як до мене повернуться мої руки, га?!

Питання було поставлено напівагресивно, але без перегибів. Варґуз не визнавав за Барілком лідерство, й тому не збирався підігрувати йому в слововиливах щодо честі, яку вони ніби то отримали, спустившись сюди. Він жадав вирішити проблему, бо був упевнений, що згодом зможе поїсти тут, у таверні, але в нього не було рук, щоб це зробити, і, навіть поївши, наранок він мав би просертися, та рук в нього знову ж таки не було, щоб підтертися. А ходити по підземеллю у супроводі запаху гівнеця - спочатку свіжого, а потім - вже витриманого, гладіатор точно не бажав.

— Знову маю честь вітати вас від імені Печер Спокути. Тут ви зможете відпочити, бо як цілком заслужили на це. Але трохи пізніше.

Хм, а це вже цікаво. Тарас очікував тут ще один поєдинок, але аж ніяк не здорованя, який зустрів їх при вході в печери. То було надто дивно, що жрець прямо-таки очікував на якусь підставу.

— А зараз що?

Для початку треба було вислухати здорованя. А потім... а потім буде видно. Планувати у цьому дурдомі було неможливо.

Юзі сиділа меланхолійно в сідлі. Спочатку в її голові виник сумнів, що це місце таке мирне, яким здається, а після слів про "пізніше" і зовсім переросло у впевненість. Вона тихо зітхнула і провела пальцем по рушниці. Геб слухняно обвив її плечі.